Творці: хто в Україні відроджує традиційне мистецтво

В сучасному світі межі національних культур стають прозорішими. Саме традиції допомагають нам не втратити свою культурну самобутність. Пропонуємо познайомитись з українцями, які сьогодні відроджують традиційне українське мистецтво.

Валентина Ткач — ткаля

“Ткацтво мені передалося на рівні підсвідомості. Без нього просто не уявляю свого життя, — розповідає Валентина. — Найголовніше любити свою справу та творити з хорошим настроєм. Намагатися, принаймні. Дуже часто помічала, що коли на великому ентузіазмі та піднесенні тчеш навіть найпростіший килим, переплітаєш ці кольорові ниточки, саме до нього найбільше тягнуться люди. Щоб хоча б погладити його, відчути. Люди тягнуться до хорошого. Воно підживлює нас. Це мене радує та надає бажання все більше і більше творити хороше, красиве, приємне”.

Майстриня походить з династії ткачів. В її родині ще за діда пра-пра-діда всі ткали полотна з льону і килими. Ще маленькою Валя любила бувати у тата і мами на роботі. Мама з 15-ти років працювала ткалею, тато був директором фабрики художніх виробів «Перемога» в м. Богуславі, Київської області.

На давньому верстаті мисткиня з вовняних ниток кольору веселки руками тче килимки, які пасуватимуть під будь-які тонкощі барв сучасного інтер’єру. Килими Валентини Ткач різного орнаменту, розміру та товщини нитки відтворюють всю традицію давнього народного промислу — ткацтва. Також Валентина створює доріжки та різноманітні килимові вироби (наприклад, сумки). Багато її робіт знаходяться за кордоном, зокрема в Канаді, США, Кореї, Іспанії, Італії, Португалії.

Зараз майстриня разом з мамою Марією Вовкулою привезли до Національного музею українського декоративного мистецтва (м. Київ) близько 2 десятків килимів на власну виставку. Всі вони створені за ескізами килимів, які розроблялися за часів існування Богуславської фабрики на основі традиційних мотивів Наддніпрянщини. Виставка для Валентини Ткач знакова тим, що з її слів, саме цей музей свого часу дав їй імпульс для творчості. Найбільший килим, створений Валентиною та її мамою — «Поцілунок сонця», розміром 2х3,6 метри.

Валентина організувала у своєму містечку майстерню, до роботи в якій долучила ще кількох майстринь. На території своєї майстерні мріє створити повноцінні умови для школи ткацтва.

Дмитро Кудря — майстер художньої обробки деревини

“Мій татко, Кудря Володимир Дмитрович, власноруч побудував будинок (від фундаменту до даху), він мав свою майстерню, — говорить Дмитро Кудря. — В дитинстві мені дуже подобалось з ним там працювати. Інструменти, запах соснової стружки, творчий клімат — все це і надихнуло мене на любов до роботи з деревом. А ще я не був балуваний іграшками. У мене була одна старенька металева машинка, яку я дуже беріг і любив. У школі діяв гурток, в якому учні виготовляли різні вироби з дерева, але я його не відвідував, спостерігав за ними через вікно. Потім вдома сам пробував щось творити. Результатів я досягав самотужки, ніде не вчився даному ремеслу. Ще мені дуже допоміг Олександр Георгієвич Босий: він мені вказував напрямок що та як робити, надавав критику. Критику я дуже люблю, вона мені допомагає”.

Дмитро Кудря — народний майстер художньої обробки деревини, член Національної спілки майстрів народного мистецтва України. Дмитро працює керівником народного художнього колективу-студії «Художнє різьблення» Центру дитячої та юнацької творчості імені Олександра Шакала з 1986 року. Дмитро Володимирович поклав в основу своєї діяльності девіз «Краса врятує світ», допомагаючи дітям відкрити для себе радість життя шляхом творчості. Його учні — переможці вітчизняних та міжнародних конкурсів, виставок та фестивалів.

Дмитро Кудря постійно працює над самовдосконаленням та завжди у творчому пошуку, створює нові шедеври з деревини. Вироби майстра відзначаються високою якістю та глибоким художнім змістом, експонуються на всеукраїнських, обласних та міських виставках декоративно-прикладного мистецтва. Його роботи ввійшли до постійних експозицій Державного Музею народної архітектури та побуту України, Кіровоградського обласного художнього музею, Державного музею-іграшки, приватних колекцій. Має понад 20 методичних розробок виготовлення виробів з дерева.

Зоя Сташук — писанкарка

“Писанка — це благодатне дійство, яке спонукає людей до кращих моментів. Коли людина починає писати писанки, вона змінюється. Стає м’якшою, відкритішою. Писанка дає можливість отримувати задоволення майже миттєво. На майстер-класах в момент зняття воску і відкриття кольорів, коли писанка починає тобі посміхатися всіма своїми символами, ніколи не було такого випадку, щоб хтось не посміхнувся і не зрадів. Я особисто від цього отримую величезне задоволення! Але стараюся максимально розповісти й професійну сторону. Щоб люди не сприймали писанку як сувенір. Щоб вони обов’язково тримали писанку як сакральну річ”, — розповідає Зоя Сташук.

Зоя Сташук — член Національної спілки майстрів народного мистецтва України, заслужений майстер народної творчості України. Має звання «Відмінник освіти України». Пані Зоя реконструювала понад 2000 писанок з 17 губерній, 54 повітів, 154 сіл та населених пунктів, відтворила писанки за виданням 1898 р. «Писанки Галицької Волині». Нею була проведена розробка колекції писанок за мотивами трипільської кераміки.

Брала участь у більш ніж 30 професійних художніх виставок, які проходили в Україні, Білорусі, Франції, Німеччині, Японії, Італії, Польщі, Голландії, Вашингтоні. Її роботи в постійній експозиції «Музею Писанки» міста Коломия. Колекції писанок майстрині знаходяться в Державних музеях міста Києва, Харкова, Донецька, Сум та численних приватних колекціях України, Німеччини, Швейцарії, Франції, США, Аргентини, Японії. Сташук розробила методику викладання писанкарства у вищих та середніх навчальних закладах, що має прикладне значення.

Більше 20 років Зоя Сташук вела гурток «Писанкарство» у Київському палаці дітей та юнацтва, часто виїжджає у різні населені пункти з семінарами, навчаючи дітей та дорослих давньому мистецтву писанкарства.

Жанна Россипчук— керамістка

“Кераміка — основне для мене заняття. В ній я відкриваю вічність. Багато читаю спеціальної літератури, і по Трипіллю також. Вважаю — це основою всієї світової кераміки. Вчусь самостійно. Кераміка — дивовижний світ, в якому зійшлись усі стихії — Земля з Вогнем, Вода з Повітрям. Цей магічний настрій я і намагаюсь передати в своїх творіннях, ще й стан гармонії, яку шукаю”.

Майстриня творить усі різновиди гончарного посуду — глечики, тарелі, горнятка до кави та чаю, вази, підсвічники; прикраси. Методом плетіння з глини створює унікальний посуд, оздоблений різноманітними орнаментами. Часто звертається до теми Трипілля, як у формах виробів так і в їхньому оздобленні.

Виросла в селі Трипілля на Київщині. Звідти й походить увесь рід майстрині. У Трипіллі мешкає переважно влітку, а на зиму переїжджає до Києва.

Має вищу технічну освіту, багато років працювала конструктором в інституті ім. Патона. Потім займалася бізнесом. Та коли захопилася глиною (приблизно у 1996 році), світ відкрився з нового боку. Прийшло розуміння важливості та необхідності для себе пізнання нового та вічного.

Олександр Розанов — майстер лозоплетіння

“Пам’ятаю свій перший у житті виріб — кошик. Дуже довго його плів. Старався, щоб вийшло акуратно. — розповідає Олександр. — В ремеслі мені більш за все подобається як з нічого створюється річ. Подобається природність. Намагаюся робити такі вироби, щоб раділа душа”.

Олександр професійно займається лозоплетінням з 1991 року. Основи цього ремесла опанував самотужки. Із вербової лози майстер плете різні вироби — хлібниці, кошики (великодні, для іграшок, газет, парасольок, білизни), таці, панно, торшери тощо. Інколи у своїх роботах використовує гілля акації. Методом схрещування виводить свій сорт лози.

Особисто познайомитись з майстрами, перейняти досвід та придбати унікальні рукотворні вироби можна буде цими вихідними: 31 березня — 1 квітня понад півсотні майстрів з різних куточків України представлятимуть традиційні ремесла на Великодньому ярмарку народного мистецтва в Музеї Івана Гончара.