Зустріч весни в селі Переброди
Цьогоріч нам пощастило зафіксувати цікавий звичай у селі Переброди Дубровицького району Рівненської області — Креснянку. Цей нині унікальний для українського Полісся локальний обряд відбувався в останню неділю перед Великим постом, коли по всій Україні святкували Колодія чи Масницю. Раніше у такий спосіб весну зустрічали в сусідніх селах сучасного Рокитнівського р-ну Рівненської області та на півдні Столінського та Лельчицького р-нів Брестської обл. Білорусі. Звичай Креснянки почав занепадати приблизно у 70-ті роки ХХ ст., проте декілька років тому жінки, які ще в дитинстві креснували (учасницями були дівчата-підлітки приблизно 8–14 років) захотіли пригадати як це було і ось третій рік поспіль уже креснують. Що не пам’ятали — допитували старших, а щоб усе було по справжньому — понавчали і своїх дітей, сусідських. Тепер креснують дівчата-підлітки, гурт жінок, який взявся за цю справу (40–50 років), а підтримують їх найстарші співачки 70–80-річні. Звичай рідкісний, а тому спробуємо передати Вам те, що зафіксували.
Креснянка, як і кожне свято, починається саме з підготовки до нього увечері напередодні. Дуже часто в українській звичаєвості саме присвяток є важливішим та інформативнішим. Так от, Креснянка починається з короваю. Пекли його у матері котроїсь з дівчат, які й ходили креснувати. Для цього кожна з учасниць приносила з собою трохи борошна, яєць — хто що міг. Так у “складчину” й організовується більшість колективних свят.
Коровай для креснянки нагадує весільний, але трохи менший, рецепт простий — “На літр молока ми сиплєм сто грам дрожжей, ну а мука у нас — сколько возьме молоко, сколько молоко потребуєцца, токо ми його всипаєм, борошна, шоб і не було круте так. Сахару, солі сіплемо так, шоб було солодке”, кидають ще два яйця і додають: “як не було дрожжей раньше, то на квасах розчінялі. А кваси… була така дерев’яна діжечка, в той діжечці, заучувалі так ту діжечку, ну да, треба її завчить, бо як дрождєй нема, то так не напечеш. Там кваси оставаліса. Як вибереш із дєжки хліб, то оставляли там трошки тєста, шоб оставалиса кваси, да на тих квасах вже потом і робилі, розчинялі, воно й сходіло. Тісто треба місить дооовго, пока із стріхи закапає”, — сміються. Тепер тісто кладуть у форму, щоб підходило, а тим часом можна попрацювати над тим, що ж буде його прикрашати. Коли тісто зійде, його ще раз вимішують і кладуть у форму, в якій випікають — часто це звичайна каструлька, все це супроводжувалося піснями: — «Ой у пєчі, да опйок батько плєчі, як сажав, як поймав коровай з печ, дайте ж йому меду й масла…». Найперші прикраси ліплять із шматочків тіста на сам коровай, і вони надзвичайно цікаві — це і місяць, і зорі, і хрестик, і листочок.
Головна прикраса короваю — сохи. Це три «рогатих» гілки з подвійним розгалуженням. Їх очищали від кори і обкручували смужкою тіста, припікали у печі. “Наряжалі і барвінком і багном — зєллєм всяким, ну, шо є” — але барвінок це не зовсім те, що ви подумали, барвінком тут називають омелу. Прикладають пучками трави, починаючи з верхів сохи пошарово і прив’язують стрічками. У кінці вже до трав чіпляють паперові квіти. Три таких прикрашених сохи вставляють у коровай, і все це зверху ще прикрашається наче гірляндою із нанизаних на довгу нитку почергово трьох коротких соломинок і обгорток від цукерок сріблястих, золотистих — навхрест. Називається ця прикраса — солом’янка.
Усе це відбувається дуже живо і весело, старше і молодше покоління перегукується, жартома сперечаючись:
- А шо солом’янка коротка? (старші)
- А ви на празники канфєти єлі, та бумажки викидали, нам не оставили (молодші).
- Ми зналі, шо вам хватіт. Ви шо, з газети не умілі нарєзать?
- В каждого свій фасон, це було при Вашой памяті!
- А зошити порєзаті да зробить такі бабочки з бєлого, зєльоні та сірєнєві?
- Да вже нема таких зошитов!
- А газету як довгу взять, да порєжем-порєжем, да побуркуйом-побуркуйом так, та така гармошка да навкруги короваю…
- Це познізом, да?
- Да! Та вони ж не знають! Добре, шо хоч так знають…
- Да є в мене така бумага, то зробим отак по-колішньому!
Ідея молодшим сподобалась і вирішили таки зробити і цю прикрасу на коровай, тільки не з газети, а з гофрованого паперу, швиденько принесли, та всі разом почали робити. Довгу смужку складають навпіл, ріжуть соломкою один край і нанизують по цілому краю на нитку.
Тим часом коровай підійшов і час саджати його у піч — спочатку розгортають жар, ставлять коровай усередину, закривають заслонкою і хрестять, щоб удався, не забуваючи жартувати про “губату, яка місила і черевату, яка саджала”.
Особливість жителів села Переброди — їх співучість і жартівливість. Усі ці перемовки і жарти, які здаються часом дошкульними й пекучими, наче бджоли, літаючи від одного гурту до іншого, провокуючи на ще дошкульніші відповіді та ще голосніші пісні, є якимись такими життєствердними та підбадьорюючими…
Тому якщо при саджанні короваю весь гурт дражнив хазяйку з кочергою, то при вийманні вже вона їх: “А от не війму, як не будете співать! А як не вилазе!” — і гурт вибухає піснями. “Короваю, да ти наш раю, о короваю да ти наш раю, ой я тебе ж наражаю ручками да біленькимі”. При цьому у коровай вставляють вже прикрашені сохи. На них зверху накидають солом’янку, сам коровай перев’язують рушником — “такого коровая, як нарадіцца, то хоть в церкву несі”. Домовляючись про креснування у неділю, старші чи серйозно, чи жартома відмовляються — одразу й не зрозумієш: — “То ж дєті мусять іті, то хай ідуть, а як ми на холоді спеваті будем — холод в рота лізе!” Враз усі сміються і стає зрозуміло, що креснуватимуть усі, просто погодитись мовчки було б нецікаво! А коровай уже наряджений і його несуть на покуть ночувати, чекати креснянку, бо «так все ставили на вугол», примовляють: “Дай Боже і на той год дождать, шоб пеклі, шоб ряділі і шоб живі булі!”
У неділю зранку, після служби в церкві, у хаті де пікся коровай, збираються разом уже три покоління: найстаріша жінка з тридцять четвертого року народження та її трошки молодші подруги, жінки, яким біля 40–50-ти років, які й почали знову проводити креснянку декілька років тому, і, звичайно малі дівчата, яким і годиться креснувать. Так оці три гурти і збираються в дорогу: в санки садять малу дівчину, дають в руки коровай, в іншої в руках пляшка з чорничним узваром («квас», «чай», «компот») і рушають, співаючи усю засніжену дорогу.
То що ж воно таке — креснувать?
“Стрєчаєцца зіма з весною, ето вже весна зіму протягла. Ето вже послідня неділя Маслєніца і починається великий пост у понеділок. Ето в нас називалося Креснянка. Раділі коровая перед ней, обпєкалі сохи. То дєті робіли. Якшо зіма, снєг, то на саночки дєті ставілі коровая. Спєвалі креснянки, з тим коровайом єзділі по хатах”.
Пригощали господарів узваром з сушених чорниць, вином, настоянкою. Господарі їх натомість обдаровували коли чим: молодші жінки відповідали нам, що цукерками і копійками, старші почали жваво заперечувати, аж кричати навперебій і сміятись — мовляв, які цукерки, хто там ті копійки бачив, як їх не було — раніше, кажуть, зернят яких жменю давали, яблука, “аби одчєпіліс”. У кінці одну дівчину наряджали як наречену — геть із віночком, а інші дівчата вже без віночків були. “То таке, подружки організовуюцца, да й пошлі. Ето було в сімдесяті годи, воно й завершилоса в сімдесятих годах”.
“Дозвольте креснувать, квасом з лісних ягід частувать, здоров’я вам побажать, шоб весни дочекаліса, здорові були!”. Хазяйка дякує й запрошує всіх заходити і співати, а після креснянки сама віншує гурт: “Дай Бог здоров’ячка на той год дождать, шоб на той год знов заспевалі, а я вас почастую канфєтами!”, гостинці при цьому зав’язували у рушник на короваю і бажали щасливої дороги, щоб Бог беріг. Ті гостинці, як і коровай у кінці ділили між креснувальницями в хаті, де усе пеклося-готувалося.
Коли пообходили уже з креснянками тих, кого хотіли, — ходили кликати весну. Для цього брали варену кашу, можна було й пшоняну і вибирали гарне дерево: “Бабо Лєсьо, Ві той год так гарно гукалі весну, а вона й прийшла скоро! То пойдьом до берези, хороша березка!”. Кашу брали в жменю, підкидали уверх під деревом і гукали тричі: “Пташечкі-пташечкі, позбірайце кришечкі! Кому одна, кому двє, шоб не було грєху мнє!” і додавали: “От і всьо, хай прилітають, та хай кричать, годуюцца, бо зара снєгу багато. Всьо, оддала те, шо мала, шоб вони понаєдаліса. От такє дєло! Ході вєсна!”
Текст: Панкова Анастасія, Нагорнюк Олексій
Редактор тексту: Патлань Юлія
Фото: Остроушко Юлія
Відео: KOZA MEDIA
Матеріал: Новосельцева Юлія
