Традиційні форми для української великодньої випічки
Пасківник (а також пасочник, пасочниця, бабник, бабошник, бабниця, ставник, поставець, ставчик, ставець, тазик, стовбун, папушник, риночка, ринка) — є одним з різновидів глиняного посуду, виникнення якого зумовлене обрядово-звичаєвою традицією. Зокрема, потребою у випіканні обрядового хліба до Великодня.
Глиняний пасківник посів особливу роль у традиційній культурі українців кінця XIX — початку XX століття. Обрядовий контекст та призначення обумовили зовнішні візуальні характеристики українських пасківників — об’єм, який виражає форма та її пропорції, а також декор.
Пасківники кінця ХІХ — першої половини ХХ століття мають різні варіанти своїх форм, що зумовлено доцільністю практичного застосування та місцевими уподобаннями.
«Усталена форма пасківників — денце, розхилені стінки, вінця, переважно одне або два вуха — має варіанти архітектонічного вирішення, що виражається співвідношеннями складових частин посудини (за формою пасківники бувають високі й вузькі, високі й широкі, низькі й вузькі, низькі й широкі) та їх розташуванням (залежно від кута нахилу стінок відносно дна — майже прямі або розлогі)», — коментує Вікторія Коваленко, завідувачка сектору «Народний побут» в НЦНК «Музей Івана Гончара».
За об’ємом пасківники можуть відрізнятися від 1 до 6 літрів, заввишки можуть бути великі до 30 см, середня до 20 см, та малі — від 10 до 15 см.
Нюанси простежуються у пластичному вирішенні поверхні стінок пасківників. Стінки бувають гладкі або мають вертикальні, рідше скісні, вдавлені ззовні до середини, жолобки, що розташовані з різною щільністю. Варіанти простежуються й у пластичному трактуванні складових частин пасківників: дно — гладке або з невисоким колоноподібним пустотілим виступом посередині; поверхні стінок — гладкі або з вертикальними, рідше скісними, вдавленими ззовні до середини, жолобками; вінця — прямі або відігнуті назовні.
Цікавою за формою у колекції Івана Гончара є ринка з вухом початку ХХ століття.
На перший погляд, форма як для випікання великоднього хліба дійсно незвична. Чи могла така форма використовуватися для випікання великоднього хліба розповіла Валентина Іванівна Кульбака, головна зберігачка фондів Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному:
«В нашій колекції також є подібні форми. Вони вкриті медовою поливою, фігурні, широкі й низенькі, мають висоту до 20 см, не більше. Також мають виступ посередині. Цей експонат у нашій збірці датується 30-ми роками. Подібні форми виготовляли на Західній Буковині. Вони мають назву “бабник”, це регіональна назва».
Знаходимо також підтвердження про використання таких форм для печення тіста й у праці К.І.Матейко*. Формою «бабники» нагадують вальцевидні горщики з більш або менш карбованою поверхнею. Вони завжди мають природний або чорний фон та вухо збоку. Зафіксовано, що такі низькі конусоподібні бабники з хвилястими вінцями створювали гончарі в с.Селисько Львівської області.
«На Полтавщині розповсюджений звичайний циліндроподібний пасківник. Він може бути як з рівними боками, так і мати вдавлені смужки по всій довжині. Звичайно, пасківники мають різний літраж — від найменших півлітрових до досить великих. Можуть бути з вухом, можуть бути без. Якщо брати до уваги інші регіони, то пасківники могли бути широкими та значно нижчими. Були й пасківники й конусоподібні — знизу вузенькі, а до верху розширюються. Це все залежить від регіону», — розповідає Валентина Іванівна.
Паска, баба чи бабка?
«Слово “пасха”, “паска”, має юдейське походження, яке витіснило традиційну назву великоднього хліба — “баба”, “бабка”. У деяких регіонах України — колачі (круглий хліб з отвором посередині), короваї із зображенням хреста, сварги. Досі в деяких місцевостях і родинах поруч зі словом “паска” вживають “бабка”, яке має слов’янське походження, і пов’язане з язичницькою традицією вшанування сонця та предків» — розповідає Вікторія Куцурук, заступниця генерального директора з науково-фондової роботи НЦНК «Музей Івана Гончара».
«Використовувалася назва й “бабка” й “баба”. Наприклад, за спостереженнями В. Гнатюка**, наприкінці ХІХ століття на Східній Галичині, великодня “баба” відрізнялася від паски тим, що при її приготуванні у тісто “дають більше яєць”. А за фіксацією Кононенка*** “бабаку” замішували так само як і паску, тільки в неї додавали шафрану, в деякі додавали імбир, в деякі додавали родзинки, більше жовтків, щоб вона була жовтою. На Лемківщині, наприклад, випікали два різновиди пасок: одну випікали з житнього чи пшеничного борошна, а іншу — з білого борошна, яку називали “бабка”. Позаяк, в деяких книгах дослідники, які займалися дослідженнями української традиційної кухні, зафіксували також означення “баба”, “бабка” й для інших страв української кухні», — коментує Вікторія Коваленко.
Над матеріалом працювали
Текст та коментарі:
Вікторія Коваленко, завідувачка сектору «Народний побут» НЦНК «Музей Івана Гончара»;
Валентина Кульбака, головна зберігачка фондів Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному;
Вікторія Куцурук, заступниця генерального директора з науково-фондової роботи НЦНК «Музей Івана Гончара».
Наукова консультація:
Олесь Пошивайло, генеральний директор Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному.
Марія Пошивайло, старша наукова співробітниця НЦНК «Музей Івана Гончара».
Світлини: НЦНК «Музей Івана Гончара» (Анастасія Телікова) та Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному.
Текст, верстка матеріалу та організація: Юлія Новосельцева, старша наукова співробітниця НЦНК «Музей Івана Гончара».
*Матейко К.І. Народна кераміка західних областей Української РСР ХІХ — ХХ ст.
**Гнатюк В. Народня пожива і спосіб її приправи в східній Галичинї / В. Гнатюк // Материяли до українськоруської етнольоґіїї.
***Коненко П. Народна пожива в Скалатськім повіті / Павло Коненко // Материяли до українськоруської етнольоґіїї.
